Спогади Федіра Третяка (1923 р.н.) с. Вовніги

01.09.2016 року. с. Вовніги
Дід мій Федір Миронович Лисенко народився у 1846 році у с. Вовніги. Прожив він 89 років. Був старостою церкви. Вєрующий. Дуже любив Вовніги і отето всьо. Так ми і називалися - Мирони. Батько діда Мирона - теж був Мирон Лисенко. Робив у лісосплаві, сплавщиком лісу. Тобто лоцманом. Він дуже добре знав пороги Дніпровські, але там і потонув. Не вправився у канал, щоб переправити ліс у сплав, тобто плот з лісом треба було направити у канал, і тоді стрибай куди завгодно, там тебе розіб'є і всьо.І вони пострибали з плоту і плавали. А було холодно. Хтось потонув, кого витягли, а Мирон плава добре, то понадіялись, що і сам випливе. А Мирон вціпився у камень і тримався. Але рятувальний човен його вдарив, і він потонув. Так помер мій прадід. Так його і не знайшли. Знесло з водою.

Також добре знаю Сидора Буштрюка - він служив у царському флоті у 1905 році на броньоносці "Максим Златоуст" (Іоан Златоуст ?- І.С.). Дінаміком там працював. І в період восстанія на броненосці Потьомкін їхня ескадра мала захопити їх. Але ні один корабель цього не зробив. Тому, казав Буштрюк, ми стали і броненосець Потьомкін з червоним флагом крізь нас пройшов і потім направився до Румунії. Як вони переживали, коли цей броненосець загинув. Часто Буштрюк виступав на зборах. Але після  революції цей Сидір Буштрюк йшов з Запоріжжя у матроській формі, а в нас у селі стояли махновці (літо 1918 року - І.С.). Про це розказали Савенко Яків та його батька. А махновці дуже боялися моряків. Дивляться - моряк. А він здоровий, тай ще рослий такий був. "Оце матроси йдуть", - сказали махновці, та драпанули з Вовнігів!
Про Бондаренка знаю, що командував кавалерійськими частинами у Махна (Іван Бондаренко - відомий вільнокозацький отаман 1917—1919 рр..- І.С.). Де він подівся я не знаю.
Церква в селі була, дуже гарно оздоблена, розписи. Але це колись була комора, амбар. І там зберігали зерно не лише вовніжани, але й з інших сел. Вроде, не вроде, а краще, якщо буде запас. І кожен рік це зерно міняли. А потім вирішили, що ніколи нам не знадобилося це і  перетворили комору на церкву. Це батько розказував. Церкви не було, а буля ця комора і ще три вітряки і два водяні млини на Дніпрі. Недалеко з Дубового острова (острів Дубович над порогом Вовніги навпроти с. Петрово-Свистунове - І.С.) , кілометрів 4-5  та взагалі з Дніпра Вовніги виглядали дуже гарно. Так всі, хто приізжав до Вовнігів казали: "Гарне село, але безбожне. Нема церкви".
Внизу була дуже гарна школа. Вчителькою була Діна Василівна Яновська. Коли я в 1930 році пішов у школу вона там вчителювала і до 1933 року. Потім директором Зімін Андрій Панкратович і жінка його вчителькою - Килина Матвіївна. Добре вчителювали, їх дуже любили, але вона чомусь потім поїхала в Вовнігів.
Плавати я навчився рано. Ще з п'яти років біга до Дніпра купатися. До млина. там була тиха заводь, тож я побіжу до Дніпра і купаюсь. Один раз майже не втопився. Мене врятував Іван Саламаха - схватив. А так би потонув.Потім коли ходив у другий клас, ще коли старе Дніпро було, учителька нас водила групою до Дніпра, а яж добре знав Дніпро, то прибіг раніше інших учнів і плаваю собі. Вона прийшла, подивилася, повернулася і пішла. Мене там кинула. Я гнався, гнався, а вона мене і в клас не пустила. Такий порядок... Це добре я запам'ятав.І назвала мене Федя-Халамидник. Книжка така була.
Любив я рибу ловити, майструвати шось, а на коня не сідав. Дід мій дуже з цього обурювався. Але коли йшли їздові з роботи, то давали нам коней і ми їх водили до Дніпра купати. І так сталося, що я не вистрибну на коня. І дід не те що мене лаяв,  а недовольний цим був.
Дід Мирон був гарним столярем, був в нього станок, все робив сам. навчив мене строгать. Дід потроху водочку пив, але не лаявся, ніде нічого. Мати не любив страшне.
Пам'ятаю Степана Коновця. Був він моряк, дуже гарний, з вусами. Була колись коробочка з чаєм і на ній - точнісінько  Степан Коновець (мій дідусь :) - І.С.).  Ходив у кожушку такому... мій батько був голова сільради, а Степан - моряком.Вони були друзі.  І коли йшла колективізація, тут же і до драки доходило. І Степан допомогав батькові заспокоїти народ. Вигляд у нього був мощненький і він як вийде! Гарно грав на скрипці.  Але колись йшов з Башмачки навесні і упав у кар'єр, де переходили, там завжди річечка текла, течія. На зиму замерзала, а влітку текла. Але вона холодна була. А жінка його була з Башмачки, може він до родичів ходив, чи що. І так він упав в річку холодну і застудився. Запалення легенів.Люди допомогли йому вилізти.
Розкуркулювали село так. Багатих було в нас небагато. Розкуркулені Сміюха Іларіон, Братки, Вискарки, Марченок Іван. Батько казав так: "Знаєте що? Щоб вас не вивизили у табори, десь у глибину Росії, то розлучіться на цей період. До міста, швиденько там влаштуйтесь на роботу. Лише на цей період. Це закінчиться, і ви повернетесь. А звідти ви вже не повернетесь. А потім знову зійдетесь. Декотрі послухали. Братко Уляна із Василем розійшлися. Прийшли розкуркулювать, то й що. Хату залишили їй.  Половину хати забрали під сільраду. Василь дядько піщов у місто, два роки у місті побув і повернувся. І вернули їм хату і вони жили. Сини його були один бригадіром,  другий Толя закінчив інститут медицинський. І все так гарно получилось. А ті хто не послухались, ті залишилися і загинули. Пожеж в нас не було, хіба що хлопці на гульках. Правда, банда одна запалила кооперацію (лавка, магазин - І.С.), ніхто їх не піймав. Це було у 1928 році. Бо тоді ходив туди, там все мокре було, я знайшов цукерки, погриз їх, а в мене було нове пальто, а я впав і забруднив це пальто. Одного разу кооперацію хотів обікрасти Василь Кудлач, але його не піймали, він удрав і більше у Вовніги не повернувся, мабуть десь загинув.
Була банда Мартина Марченок, це з розкуркулених. У його батька Івана був кум. Їх було декілька братів. Найстарший Дем'ян, потім Лука, Іван, Мартин та Петро і доньки. Семеро дітей. Так цей Мартин дуже бешкетував. І крав, заліз у комору Якова Марченко, це колгоспна комора. А тут йде комірник Кудлач Грицько, бачить - відчинена комора! Щож таке? Я ж зачиняв її. туди, а Мартин його ззаду замком вдарив. Не вбив, а вдарив, і сам удрав. Ловили його та не піймали. Діда Федосія Марченка Серьога син, ще парубком був та що він там зробив не знаю, бо лежав на кроваті, а хтось зайшов і ножем просто в обличчя. А батько його був головою сільради, прийшов, а вже той удрав, де ж ти його зловиш. І так його не піймали. А син його десь жив на Калинівці на Буяній (?) у одній дівчині, і де дівся не знаю. Син був живий ще.
Але потім як-то заспокоїлось. Був у Вовнігах дуже гарний колгосп імені Хатаєвича. А колгосп Єжова був на хуторі Гроза. Невеличкий такий колгоспик. У Вовнігах головою колгоспу був Доненко.  Там був ще Яков Михайлович Сердюк, а порторгом - Федір Сич. Нема їх вже всих у живих.
42 чоловіки вовніжан загинуло на війні. Повернулось 19 чоловік. Той інвалід, той ще що. Але вже нікого нема живого. Я один лишився. Нікого нема ні в Калинівці, ні в Вовнігах.
Коли почалася війна я вчився у технікумі, на третьому курсі. Батько мій був головою у торговому кооперативі.  Мені ще не було 18 років, то в армію не взяли, а думав евакуюватися на Урал. Це було у  1941 році. Ми прийшли у технікум, чекали-чекали, а наш викладач економіки Багнюк гроші забрав і поїхав. а нас залищив. Ми пішли до воєнкомату, а там кажуть: який воєнкомат? У нас своїх нема куди дівать. А ну - в Широке, там допоможіть зібрати зерно. Ми - туди, а нам кажуть, що німці вже зайняли то село. Там запалили все палає. Німці йшли з Привольного, і 19 серпня вже зайняли тут села. Повернувся я у Вовніги до батька, а той вже евакуювався.
Вони пішли на лівий беріг з головою колгоспу Доненко. І багато було людей з Широкого. Замбухгалтера Федір Юрійович Гладирь ще. І младший лейтенант і десь 12 його солдат. Я перебрався теж туди, хотів з ними евакуюватися, ще ГРЕС не була зірвана. І тоді младший лейтанант питає: скільки тобі років? Кажу вісімнадцять. Тоді. він каже. будеш в моїх рядах. Не в батька, а в мене. Ось тобі завдання - повертайся у село, там зараз солдати будуть перебиратися з Широкого, там нащі бійці сюди йдуть теж, скажи їм де ми, і направ їх сюди. В мене був комсомольський квиток, свідоцтво про технікум. дістаюсь до берега, а назустріч з балки вже німці йдуть з автоматами. А з нашого берега на той хотів викладач на човні переплисти. І вони по ньому - стріляти. Я тоді швиденько в кукургуз і бігом додому, в сараї сховався. Мати каже: ти хоч з очей зніми свою пов'язочку. Бо в мене очі боліли.
А я залишився у селі. І тут батька почали ловити як партизана. Двоюрідна сестра Галина з Карабутки (с. Башмачка - І.С.) прийшла і каже: не журіться, ваш батько живий. Їх кооперацію переправили через Дніпро, вони у Вовніги не дійшли, а до мене прийшли і все розказали.
А за нашою хатою вже два агенти слідкували: Іван Селіверстович, а другий - Арсентій Семененко. Один вночі, а другий вдень. Сильвестрович жив на Абісінії, а той тут, у землянці. І той каже. як страшно у землянці, я у вас побуду. Буду ночувати.ну шр ти не впустиш? І коли прийшла до нас сестра і все розказала, вони передали у гестапо. Приїхали. а батька ж нема. Тоді вони схватили матір. а матері син Толя 1941 р.н., ще й року не було. І залищився Толя без молока, без нічого. І прийшла мати тільки через сім днів. Ледве ледве прилізла. Десь вона була в Сморще біля Запоріжжя. І туди її забрали і що їй робили невідомо, бо вона мовчала. А я бігав на роботу, бо надо ж зароблять, і хто мого братика годував я не знаю. Мабуть, сусіди. Бо діду було 89 років. Як прийшла, як глянув на неї, я аж з хати вийшов. Думав, вона зараз і вмре. Питав, питав, а вона мовчить, нічого не каже. Але ізбита була до основанія. Вона і так худенька була.
Потім батько чогось повернувся. Його спіймав Радецький і Буштрук Микола. І одвезли батька у Солоне. А там жінка бувшого кульмасовика, така гарна жінка, вона знала батька, коли він був головою і каже: ну що з нього? в нього дітей куча (мова вірогідно йде про начальника Солонянського поліції Сінченко, колишнього кіномеханіка та його дружину Надію - І.С.). І він випустив батька. Коли б не вона, батька б розстрілали.  І дали йому грошей. Але потім таки батька забрали до Німеччини.
Потім мене забрали до Німеччини. Там зустрівся з Гришою Коновцем. Наша була третя партія. Мене забрали через батька. Мені тільки сказав секретар сільради: якщо підеш добром до Германії і напишеш заяву, то ми відпустимо батька. Я де батько? Я і не знав де батько. І я відмовився. Сказав: примусово висилайте, а заяву писати не буду. Так ми потрапили до Німеччини, у місто Данциг, вулиця Водяна. Раз на добу давали суп. літра супа з брюкви. 20 грам  масла, і 200 грам хліба з тирси. Більш нічого. Працювали на завантаженні сміття, ящиками. Хто не тікав, всіх ловили. Через те, що важко було перейти Польщу. У Польщі якщо попросишся на ночівлю, чи хліба чи чогось - поляки всіх видавали поліцаям, бо їм за це давали 200 марок і два кілограми  цукру. Потім вони знову попадали у табор. Перший хлопець втік, так його привезли есесовці на машині для заарештованих, така гремучка, випускають його і ставлять навпроти бульдога. І цей бульдог хапає його за живіт і вириває з нього кишки. І так розірвав. Два дні лежав той хлопець  з написом: "Хто краде, того розстрілюють" німецькою мовою. І далі хто тікали - всіх ловили. Ми тоже з Гришою хотіли тікати, вже і хліб приготували. Коли бачимо, що вже наші наближаються. А куди ми попадемо? І вирішили чекати наших.
 І якраз 25 лютого 1945 року почали бомбити Данциг. І наш табір розлетівся вщент. А ми вще не в таборі ночували, а в підземних бункерах, деревом прикритими і лісом, а зверху плити. Бомбили страшенно, табір палає, вже там нема нічого. Ми край міста жили, то вирішили тікать. Я шукаю Гришу, а його нема ніде. Кругом крик, шум страшний. Нема нікого. Один лише з Воронежу Сашка Кузнєцов. І ми вирішили тікати з подвалу. Там за 7 кілометрів наші дівчатка з Калинівки жили. І ми втекли, а тут і наші підійшли і десь у кінці березня 1945 року я попав в армію. А Гришу Коновця німці з другими вовніжанами вивезли на острів Пілау. І ми їх звільнили 12 травня. В мене у військовому квитку навіть записано: учасник війни з такого-то по 12 травня 1945 року. Но Гришу я там не застав, він звільнився раніше.
Так шо було- то було. В 1945 році хотіли тікати.
Колись після визволення у 1945 році Олексій Радецький приходить. В 11 вечора просто заходить у табір! Вітається до мене. Передає, що мати моя жива-здорова. Щось про Пиндича Семена говорив, про поліцая  з Калинівки - Цибуна Петра. Потім каже: "Проведи мене хоч до трамвая". А вже ніч! А він попав до наших по підробленим документам і був шофером чи не самого Чуйкова, генерала армії, коменданта Берліна. І там його піймали. Дали йому 20 років, але відпустили раніше, бо він заболів серцем.
Батько повернувся з Німеччини з відбитими легенями, зовсім негодний. І в 1962 році він помер.




Ірина Солодченко © 2016




Немає коментарів:

Дописати коментар