Чи багато води у Дніпрі? (частина 1)

Надруковано газета Солонянського району "ВПЕРЕД" № 36 від 08.09.2018 р.--№ 38 від 22.09.2018 р., 

https://www.youtube.com/Коновець-Поплавська

Отряды НКВД в немецко-советской войне 1941-1945. Отряд Волобуева, Украина. Взгляд изнутри.

У 1941-1942 смертність серед закинутих НКВС у тил супротивника груп становила 93%. Наприклад, в Україні з початку війни і до літа 1942 р НКВС підготовила  і залишила  для дій в тилу 2 партизанських полка, 1 565 партизанських загонів і груп загальною чисельністю 34 979 осіб, а до 10 червня 1942 на зв'язку залишилося всього 100 груп, що засвідчило неефективність діяльності великих підрозділів, особливо в степовій зоні

А. Попов. НКВС і партизанський рух.

31 травня 1945 року голова Солонянської сільської ради Журавель,  складаючи хронологічну довідку, де він коротко розписував події, що трапилися під час німецької окупації, припустив там досить необачний вираз: «Партизанських загонів не було». Та й звідки їм взятися?  Степи,   лани, балки,  посадки - ось і весь ландшафт. Колись і тут понад Дніпром шуміли діброви, та всі їх вирубали ще Милорадовичі і спродали на вугілля. 

Але у 60-х роках ХХ сторіччя комуністична партія розгорнула заходи щодо виявлення партизанських загонів.  Участь у русі опору давала право на  пільги і підвищення пенсій, славу та пошану, тож книжкові полиці провисли під спогадами партизан, а обкоми КПРС почали вимагати від виконкомів перейменовувати  вулиці на  їх честь.  6 вересня 1967 року приступила до роботи і Солонянська комісія у справах колишніх партизан 1941-1945,  в функції якої входила видача партизанських квитків.  Та коли стали надходити заяви, то голові комісії В. П. Волнянському довелося застосувати і  таку категорію   як «учасник інших форм боротьби проти німецько-фашистських загарбників».   Станом на 5 березня  1969 року по Солонянському району вже було видано 25 партизанських квитків та 39 довідок рідним загиблих та померлих, причому у графі «Назва загону, організації, в якій перебував» відзначали і таке: «Неодноразово  тікала від  угону до Німеччини».  

Втім при слові «партизан» в нашій уяві виникають великий густий ліс або підхмарні бескиди, звідки  обраний товариством  ватажок на кшталт Робін Гуда або Олекси Довбуша організує напади. Ліс або гори - обов'язкові атрибути партизана, а стрижнева відмінність – неналежність до регулярної, державної армії, військових об'єднань.  Та радянські партизани  - дещо інше. Згідно Вікіпедії це -  озброєні оперативні загони, підлеглі НКВС СРСР або «Центральному штабу партизанського руху» в Москві, які діяли методами диверсій і терору на окупованих вермахтом території України, Білорусі та РРФСР в 1941-1944  як проти Третього Рейху,  так і проти місцевого населення і національно-визвольного руху. У часи існування СРСР завдяки радянській пропаганді їх діяльність була цілеспрямовано  легендована  та  міфологізована.

Зовсім нещодавно  у  2012 році  вийшов у світ  «Альбом партизанської слави українського народу у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 років».  При перегляді  цього видання  впадає к око,  що переважна більшість партизанських загонів Дніпропетровської області проіснувала всього два місяці – з серпня по жовтень  1941.  В Солонянському районі  діяв   лише один з них.

Початок війни

На початку німецько-радянської війни задля забезпечення захисту тилу та охорони громадського порядку утворювалися винищувальні батальйони, члени яких не підлягали мобілізації до РККА. У винищувальному батальйоні Солонянського району нараховувалось   72,85% безпартійних, 5,23 %, членів ВЛКСМ,  17,14 %.  членів ВКП(б).  Начальником був призначений сержант міліції Осипенко Улян Петрович,  член партії, 1905 р.н., командир взводу курсів міліції м. Дніпропетровська. Бідняк. Освіта нижча. Військової підготовки не має, в НКВС з 1930 р. (станом на 30.06. 1941 р). Контингент бійців складали колгоспники (115 осіб),  робітники (25 осіб) і  службовці (61 особа)[ТЕРНОВСЬКИЙ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ  «ДІЯЛЬНІСТЬ ВИНИЩУВАЛЬНИХ БАТАЛЬЙОНІВ  У ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ ОБЛАСТІ В 1941–1945 РОКАХ» Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук]. Нам нічого невідомо про Осипенка, бо всі учасники подій вважали саме Волобуєва командиром винищувального батальйону. З наближенням фронту батальйон    був перетворений в партизанський загін з метою дії на окупованій території.

Наводимо склад Солонянського загону:

1)  Волобуєв Карпо Родіонович, 1903 р.н - командир.  Уродженець села Заліщики Тернопільської області, перший секретар Солонянського РК КП / б / України.  Мешкав  десь на  Криворіжжі,  де знаходилася  і його родина;

2) Голуб Сергій Дем'янович, 1905 р.н. - комісар. Народився в сім'ї сільського коваля в с. Оленівка Ольгинського (нині Волноваського) району Донецької області. У 1927 році прийнятий в партію і обраний головою сільради, а в 1929 році пішов служити до Червоної Армії. У 1933 році направлений до Дніпропетровської  вищої  сільськогосподарської партійної школи, а у 1936 році –  до Солонянського райкому партії на посаду завідувача відділом пропаганди і агітації (колишній кульпроп). Часто виступав перед селянами з полум'яними лекціями. Восени 1940 р. обраний другим секретарем Солонянського райкому партії;
3) Воєвода Дмитро Кіндратович, 1904 р.н. - начальник штабу. Бухгалтер (технічний секретар) Солонянського РК КП / б / України;

4) Охріменко Сергій Іванович, 1914 р.н., народився в Сумській обл.,  помічник секретаря Солонянського РК КП / б / України;

5) Трайдук Павло Володимирович, 1908 р.н. - ад’ютант командира, уродженець с. Наталівка, зав. сектором статистики Солонянського РК КП / б / України;

6) Усенко Дмитро Іванович, 1903 р.н. Народився у Вітебській області в бідній і багатодітній родині. На початку Громадянської війни записався  добровольцем до Червоної Армії. У 1926 році переїхав з родиною до Дніпропетровська. В лавах перших комуністів-двадцатитисячніков (Двадцятититисячники — робітники промислових підприємств , мобілізовані згідно з рішенням листопадового (1929) пленуму ЦК ВКП(б) для здійснення масової колективізації сільського господарства, розкуркулення, створення та організаційно-господарського зміцнення колгоспів)  направлений головою в новостворений колгосп «Червоний маяк», потім в радгосп № 15 головою робкому. У 1939 році призначений інструктором Солонянського РК КП / б / України;

7) Мірошниченко Григорій Костянтинович, 1903 р.н., уродженець с. Березневодка, Солонянського району, інспектор пожежної охорони НКВС.

8) Козодой Григорій Архипович, 1912 р.н. уродженець Київської обл, член ВКПб, до війни проживав у с. Солоне. Зам. зав. Солонянського РФО;

 9) Залужний Степан Данилович, 1904 р.н. (після відходу Голуба – комісар загону), зав. Солонянським РФО;

10) Терентьєв Кузьма Якович, 1908 р.н. , уродженець. с. Сурсько-Литовське, шість років працював бригадиром в рідному селі; з 1939 року – голова колгоспу «Червоний колос» (с. Солоне);

11) Дрозд Василь Сергійович, 1913 р.н., уродженець. с. Звонецьке, директор ПСШ, с. Військове;

12) Сологуб Мусій Антонович, 1912 р.н., уродженець с. Сергіївка, секретар Привільнянської сільради;

13) Загубигорілка Петро Пилипович, 1901 р.н. уродженець с. Нікольське, голова Привільнянської сільради;

14) Щемельов Іван Зіновійович, 1913 р.н., уродженець с. Тритузне, член ВКП (б),  інструктор районного відділу освіти Турковського району Дрогобичевської області;

15) Твардовський Василь Тимофійович, 1897 р.н., уродженець с. Незабудине,  Солонянського району,  директор інкубаторної станції на ст. Єлізарово;

16) Ковальов Федір Іванович 1912 р.н., уродженець с. Сурсько-Михайлівка, секретар Солонянського  РК КП / б / України;

17) Ейдель Яків Лейзорович, 1901 р.н., третій секретар Солонянського райкому партії. Комуніст з 1922 року. У складі військ ГПУ Закаспія брав участь у боротьбі за зміцнення Радянської влади в Середній Азії, в тому числі в ліквідації басмачества (так називали більшовики антирадянський рух в Азії). З 1925-го по 1930 рік працював токарем на Дніпропетровському заводі ім. Леніна;

18) Козаченко С., редактор районної газети;

20) Харченко Костянтин Микитович, 1907 р.н., с. Тритузне, старший механік  МТС;

21) Дейнега Іван Федорович, 1913 р.н., агент контори «Заготскот» м. Рівне;

22) Сінікоп Іван Давидович, б / п, 1900 р.н., колгосп «Червоний Незаможник»;

 23) Гончаренко Хома Іларіонович, 1902 р.н., голова колгоспу «Дніпрельстан»;

24) Сокольчук Василь Потапович, 1908 р.н. б / п, колгосп  «Дніпрельстан»;

25) Дрибас Костянтин Данилович, 1907,  р.н.,  б / п,  уродженець с. Бразолове Юр'ївського району  Дніпропетровської обл. Шофер Солонянського РК КП / б / України;

26) Гаркуша Харитон Григорович, 1899 р.н. Моторист колгоспу «Червоне поле»;

27) Лук'янов Микола Кононович, 1911 р.н., уродженець с. Микільське-1. Механік Привільнянської МТС;

28) Вермінко Тимофій Карпович, 1912, уродженець с. Микільське-1. Вчитель Звонецько-Хуторської ПСШ;

29) Дьяченко Степан Петрович, 1899 р.н, колгоспник с. Тритузне;

30) Соболь Василь Степанович, 1913 р.н., б / п, уродженець с. Ново-Миколаївка, робочий;

31) Саланжий Андрій Онисимович, 1911 р.н., уродженець с. Василівка, Солонянський р-н,  шофер колгоспу ім. Шевченко;

32) Черненко, суддя;

33) Бабенко Григорій Михайлович;

34) Бондаренко Серафим Костянтинович, 1917 р.н., уродженець с. Тритузне,  Ново-Покровський р-н,  агент виконаркомзага по Солонянському району;

35)  Легкий Андрій, 1911 р.н., б/п;

36) Журавель Іван Іванович, с. Любимівка;

37) Бондаренко Іван, інспектор райспоживспілки;

38) Коваленко, с. Військове, працював на  МТС;

39) Лимаренко;

40) Кикоть Борис Явтухович, 1908 р.н., уродженець Нижньодніпровська, член ВКП (б), режисер кінотеатру;

41) Яценко,  с. Тритузне;

42) Яременко Макар Іларіонович, колгоспник ХТЗ

43) Безотосний Петро Парфилович, 1901 р.н., б/п, с. Тритузне,  конюх у колгоспі, активіст села;

44) Танцура, голова колгоспу «Червоне село»  та інші

В ті часи з моменту вступу до партії життям її членів розпоряджалась власне ВКП (б). Саме вона вирішувала, куди комуністів направити: на роботу, навчання або на смерть. Вийти з партії було неможливо, звідти могли тільки виключити. Генерал Петро Григоренко описує випадок, коли один комуніст задля того щоб покинути лави партії  умисно вінчався у церкві. Проте, до   ВКП (б) часто вступали з метою отримання кращої посади, бути на порівняно привілейованому становищі в радянському суспільстві, як визнав у 1944 році один з  учасників цих подій.  Навряд чи хтось  припускав, що у майбутньому належність до ВКП (б)  стане  обставиною, за якою  вижити буде набагато складніше.

29 червня 1941 ЦК ВКП (б) і РНК СРСР видали директиву: «У зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни повсюди і скрізь, для руйнування мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалювання складів і т. ін. У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога та всіх його поплічників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи…. Не залишати ворогові ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні рятувати худобу, хліб здавати на збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Усе цінне майно, у тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, повинно безумовно знищуватися». Про те, яким чином голодні люди без літру пального будуть створювати нестерпні умови для німців та всіх їх поплічників – ЦК ВКП (б) соромливо змовчав.

Тож з червня по серпень 1941 р. хури та домашня худоба нескінченними колонами тяглися на схід. І вдень і вночі, майже без відпочинку  Голуб мотався по селах, щоб перевірити евакуацію колгоспного добра.

В липні 1941 року  Дрозд був призначений політруком взводу винищувального батальйону у с. Військове. Твардовського приставили уповноваженим у с. Павлівка Новопокровського району по вивезенню хліба на елеватор. При наближенні німецьких військ  він отримав завдання зібрати членів партії і з'явитися в райком. Волобуєв викликав Лук'янова і повідомив йому, що той  залишається в тилу у німців для організації підпільної партійної роботи разом з Усенком  і Харченком. Партквиток Лук'янов здав, а навзамін  отримав пістолета для самозахисту з наказом носити його потайки в кишені, їхати додому і чекати завдання від Усенка.

Саланжия з Соболем надіслали від воєнкомату. За приписом І.Р. Бикова вони були призначені возити партизан на лівий беріг.

Биков Іван Романович, 1905 р.н.  м. Дніпропетровськ – в органах НКВС з 06.10.1931 року. Освіта  - 3 класи початкової школи і два курси вечірнього технікуму. Працював рахівником та  фельд’єгерем у відділі зв’язку Дніпропетровського ГПУ. З 01.06.1938 року – виконувач обов’язків, а з 01.05.1939 по 18.08.1941 начальник Солонянського РВ НКВС. З вересня 1941 протягом року – заступник начальника 4 відділу Управління НКВС Дніпропетровської області.

Загін під командуванням Волобуєва

Зведення оборонних ліній потрібно було завершити до  1 серпня 1941 року. Персональна відповідальність за організацію і проведення робіт у встановлений термін покладалася на голів виконкомів міських і районних Рад депутатів трудящих і на перших секретарів міськкомів і райкомів КП (б) У: в Солонянському районі - на Коваленко і Волобуєва.

 «15 серпня впав Кривий Ріг - центр найбільшого в країні залізорудного басейну. Йшли бої на інших напрямках. Пам'ятаю, дзвонить якось в обком секретар Солонянського райкому партії Волобуєв. Чутність була жахлива, з великим трудом розібрав: 

- Товариш Грушовий! У мене на дроті начальник залізничної станції Незабудине. Ця станція в сорока кілометрах від селища Солоного. До Незабудине підходять німецькі танки. Начальник станції наказав підірвати водокачку, а також вхідні і вихідні стрілки.

- Будь ласка, повідомте військовим товаришам! Прийміть заходи до негайного вивезення всього, що залишилося! Паліть хліб! - прокричав я в трубку» (Грушовий К. С. Тоді, в сорок першому ...).

Саме в цей день за завданням Дніпропетровського обкому винищувальний батальйон було перетворено у  партизанський загін під командуванням Волобуєва.  Бійці поодинці заходили  до спеціальної кімнати,   де їм пропонувалось добровільно вступити у загін, тут таки їм давали прізвиська. Одночасно  Волобуєв готував чималу агентуру для підпілля, зокрема у Башмачці, Олександрополі, Широкому та інших селах. Він викликав активістів, роздавав  їм зброю, патрони та вибухівку, призначав старших  та пояснював, що вони залишаються в тилу для підривної діяльності, а конкретні завдання отримають пізніше.  Як це уявлялось, описує той самий Грушовий: гіпотетично-фантастичні нечисленні мобільні підрозділи  в денний час розчиняються серед місцевих жителів, а ночами швидко збираються для нападу на гарнізони ворога, на його автомобільний і залізничний транспорт.

16-17 серпня 1941 року партизанське формування було в цілому створене. Туди увійшли приблизно 200 чоловік, з них 120 – з винищувального батальйону. Розбили всіх на три взводи і роздали гвинтівки. Ночувати залишилися при райкомі. Ніч пройшла спокійно.

18 серпня 1941 солонянці вранці почули на заході звуки кулемета. Волобуєв наказав одинадцятьом чоловікам  залишатися для підривної діяльності, поділив  їх на групи, а старшим призначив хлопчину двадцяти з чимось років. Кожному видали гвинтівку, набої та пляшку пального. Декотрі не одразу повірили в справжність такого наказу і ходили до командира за підтвердженням. Той підтвердив і звелів  чекати його розпоряджень із-за лівого берега Дніпра, які  він буде передавати через лінію фронту.

Десь  об 11.00 німецькі танки і мотоцикли з’явилися в районі військкомату. Два танки почали обстрілювати село.  Партійні та активісти скупчилися біля приміщення райвиконкому.  Перегодя  всадовилися в автівки та на підводи і вирушили. А одинадцятеро підпільників  побігли у підвал будівлі у 200 метрах від райвиконкому, де зберігалася зброя. Там вони взяли 11 гвинтівок і  набої. Одну скриньку закопали у дворі біля туалету. Пляшки з пальним розбили і дременули  до цегляного житла через дорогу, щоб сховатись від куль. Старший сказав, що зброю треба закопати, а  потім вже розходитися по домівках. Після цього пішли у садок, і там прикопали 8 гвинтівок. Кожний ховав так, щоб інші не бачили. Троє розтрощили гвинтівки  об яблуні. Німці вже були майже поруч, тож   хтось  скрикнув: «Рятуйтесь, хто може!», і всі порозбігались. 

А партизанський загін разом з партактивом пішли старим шляхом на Сурсько-Литовське,  по дорозі ще й відбились від наскоків німецьких мінометників. Там  розділилися на 2 колони. Діяти в складі такої великої, неорганізованої і по суті беззбройної юрби було нереально. Тому, за наказом згори, одна група зі складу винищувального батальйону «в силу своєї слабкої організованості та дисципліни» під керівництвом начальника міліції Талавірко пішла на Дніпропетровськ, де  з'єдналася з армією (зокрема декотрі потрапили у 36 кавалерійську дивізію). А Волобуєв відібрав собі 56 чоловік, всадовив  їх у декілька вантажівок, і всі вони поїхали до Волоського з метою переправитися через р. Дніпро. Але переправа не працювала. Вода пішла, багато шуму, а берега виявилися  неприступними, тому що гребля вже була підірвана (Дніпрогес був підірваний 18 серпня десь  після 16.00).

По цьому на лівий беріг пробиралися маршрутом Василівка-Дніпропетровськ (пропустила оборона Дніпропетровська)- Новомосковськ- Василівка-на-Дніпрі Синельниківського району (навпроти села Микільське-на-Дніпрі).  Дорогою втратили автівку з картотекою Солонянського райкому. Твардовському пощастило видобути кулемет Максима у одного з командирів 6 армії,  Лук'янов потім став його помічником.

Коли німці ще були в районі Єлізарово, Усенко викликав до себе Лук'янова і дав завдання перебратися через Дніпро і зв'язатися з загоном Волобуєва. Згодом сам туди переправився. 

Декотрі  партійні активісти пішли у сторону Дніпропетровська, але там їх затримала застава і допровадила до НКВС  Дніпропетровськох області, а звідти – на лівий беріг, де вони шукали евакуйовану худобу та свої сім’ї.  Багато хто потрапили там до німців у полон,  і потім повернулися до своїх домівок.

20-22 серпня 1941  бійці  загону Волобуєва пройшли триденний семінар підривної роботи і були озброєні. Кожний мав гвинтівку, 2-3 гранати, і на всіх – один ручний кулемет. По балках та лісках навчалися військової справи. Трайдук та декотрі інші вважаються мобілізованим  з серпня 1941 року, що так і є. Саме в цей час група з'єдналася з регулярними частинами і налагодила  зв'язок з політвідділом 12 армії. Штаб 12 армії розташовувався в м. Запоріжжя. Звідти приїжджав представник сектору партизанського руху Південно-західного фронту Риб(к)ін.

У штаб партизанської групи увійшли Волобуєв, Голуб, Ейдель та Охріменко.

З 22-23 серпня 1941 почали здійснювати напади на правий берег. З донесення командира запорізького партизанського загону Кравця І.В. батальйонному комісару Завальному. «У ніч з 22 на 23 серпня чотири людини нашого загону і чотири людини з іншого (із загону Волобуєва Солонянського району Дніпропетровської області) перейшли на човнах Дніпро з ділянки Чагарник в колгосп ім. Куйбишева, розташований на правому березі Дніпра. Дніпро перейшли непомітно, виходили весь колгосп, німців не знайшли. Вирішили захопити старосту З., колишнього кандидата партії, голову колгоспу. Замість того, щоб направити наших людей до човнів на переправі, він підвів просто до німецької заставі. Староста З. був застрелений на місці, застава була розгромлена, інші німці були вбиті.  З восьми людей на човнах повернулися шестеро осіб. Сьомий вручну переплив Дніпро, восьмий залишився там. Денисенко, повернувся двічі поранений в голову»[1].

28 серпня 1941 року в Солоному десь о шостій вечора підпільники відрили,  розтрощили і викинули у канаву половину з  раніше закопаних в садку  біля типографії гвинтівок.

А загін Волобуєва тим часом   виконував  розвідку боєм і вилазки на правий берег в районі сіл Військове-Вовніги,  хутір Свистуново.  Зокрема:

1) в результаті нальоту на німецьку частину в район Військовий МТС було знищено 2 легкові машини і 4 вантажні, вбито близько  20-30 німецьких солдатів, закидана гранатами кімната з офіцерами, добуто розвіддані для другої бригади Південного фронту;

2) набіг на села Вовніги і Башмачку (розвідка боєм) разом з червоноармійцями 12 армії.  Взяли 60 німецьких велосипедів.

Та  головне завдання, заради чого загін і створювався, - це повернутися в Солонянський район для підривної діяльності. Для цього потрібна була розвідка.

Перша розвідка. Мета – з’ясувати, як краще пробратися, щоб здійснити напад на Солоне.  Пішли Гаркуша з медсестрою. Повернулися.

Друга розвідка. Мета - можливість переправи до Солонянського району. Відправили Бабенка та другу медсестру Наталю. Ці не повернулися. Бабенка впізнали та  заарештували.  Медсестрі вдалося втекти.

Після цього був намір ще когось відрядити, та між Волобуєвим і Голубом розпалилася суперечка. Дрозд потім писав, що частина членів загону була незадоволена Батею-Волобуєвим, який поводився вкрай зарозуміло  і особисто в набігах участі не брав. Дізнавшись про таке до нього відношення, Волобуєв розлютився, назвав всіх боягузами і сказав, що ось комісар покаже, як треба бити ворога. Командний склад був проти, але Волобуєв  не зважав на те, що «тов. Голубу в райцентрі з’являтися не можна». Твардовський теж визнавав, що в штабі виникли розбіжності між Волобуєвим та іншими.  Деякі наполягали на тому, щоб переміщатися у ліси. Ймовірно хоча б у негусті Новомосковські, адже багато хто розумів, що партизани повинні мати краще укриття, ніж балки та садки. Інші вважали, що треба повертатися додому і там діяти підпільно.

2 вересня 1941 року комісар загону Голуб, а з ним Терентьєв, Сологуб та Щемельов  подалися у глибоку розвідку по  Солонянському району з метою встановити розташування німецьких військ та обрати місця переправи всього партизанського загону. 

Вантажівкою доїхали  до Мар’ївки, а звідти – пішки до берега Дніпра у супроводі військового Червоної Армії. Там в човні їх вже чекали  червоноармієць та перевізник. Волобуєв побажав щасливої дороги, і човен з шістьома посунув на правий беріг. Висадившись,  опергрупа  пішла степом, оминаючи села та  шляхи, і вийшла до Запорізької траси в районі Солоне-Сергіївка.

3  вересня 1941 року, коли вранці посвітлішало, то стали помітними колони німецьких військових машин і танків, що рухалися у різних напрямках. Терентьєв пішов у сторону Солоного (в нього було окреме завдання, після виконання якого  він мав повернутися на лівий берег), а іншим довелося днювати в кукурудзяному полі.  Ввечері направилися у Сергіївку  і   дорогою ще перестріли   Терентьєва, який йшов  у Чувіліне.  У Сергіївці  переночували на горищі у родичів Сологуба. 

4 вересня 1941 року  Сологуб залишився вдома, щоб провести розвідку сіл Сергіївка, Оленівка, Привільне, а також підібрати надійних людей, які б дали прихисток партизанам. А Голуб та Щемельов  зранку вирушили до Широкого, де мешкав тесть останнього – Гаркуша Тит Михайлович. Там Голуб дав Щемельову завдання їхати додому і збирати інформацію про розташування німецьких військ, кількість солдат і танків  у Тритузному, Павлівці, Новопокрівці, Олександропіль-Бутовичівка. Паралельно підшукувати перевірених людей, які мали переховувати тих, хто прибуватиме з лівого берега.  Пароль: «Чи багато води у Дніпрі?»  Відповідь: «Зовсім нема».  Щемельов в очікуванні грандіозної роботи, коли доведеться розміщувати десь купу  партизан з переправи,  намагався тут таки залучити ще одного достойного чоловіка до справи. Увечері  по нього послали, але той не з’явився. Щемельов  вирушив на  Тритузне з дружиною і сином, а Голуб – у Олександрівку. 

5 вересня 1941 року Терентьєв був заарештований і доставлений до Солонянської жандармерії.

6 вересня 1941 року Щемельов відіслав свого молодшого брата Миколу з запискою до Голуба, де значилося розташування та чисельність німецьких військ. Із зворотнім листом  отримав нове завдання.

Потім бачили, як Голуб прямував у сторону Сергіївки. Згодом  він  прибув у Дніпрельстан на конспіративну  квартиру до Гончаренка Хоми, де був прийнятий його дружиною Матроною Павлівною. Та  невдовзі в хату постукали німці.  Голуба допровадили до Солоного, потім  розмістили у таборі військовополонених у Калиновій балці.  Незважаючи на те, що  він  запустив бороду, селянки, які  ходили у табір шукати своїх чоловіків,  його впізнавали. Одна жіночка  з щирим  наміром навіть намагалася передати йому їжу. 

8 вересня 1941 року Терентьєв  був страчений. 

9 вересня 1941 року у табір військовополонених прийшли перекладач та  німецький комендант, які привели з собою  двох місцевих для впізнання. Всіх поділили на три колони. Перша – цивільні, серед яких був і Голуб, друга –у військовому строї, третя – громадяни єврейської національності. Перекладач викликав  Голуба, і той вийшов. Впізнавачів спитали:  чи дійсно це Голуб? Ті підтвердили. Після цього перекладач та комендант відвели комісара трохи у бік і про щось розмовляли з ним хвилин 15, а потім наказали відійти до канави. Голуб встиг зробити лише 4 кроки, як комендант вистрелив йому в спину з браунінга.   Одразу після того німці вивели із колони ще одного чоловіка   і теж розстріляли.

На лівому березі умовного сигналу розвідників чекали майже два тижні і не дочекалися. А питання переправи залишалося вкрай гострим на порядку денному. Високе начальство, напевно, безустанно цікавилось:  чому це Солонянський загін ще досі товчеться на лівому березі замість того, щоб створювати  нестерпні умови  ворогам та всім їх поплічникам в тилу супротивника?   Та всі ці невдачі з Бабенко і Голубом вкинули бійців у глибоку зневіру. Пускаючи людей неозброєними німцям в тил, їх позбавили можливості дорого продати своє життя, як висловився потім Дрозд, а той факт, що деякі члени винищувального батальйону, які чудово знають усіх членів групи  в обличчя, співпрацюють з німцями, викликав певне збентеження («замешательство»).

Тож загін попрямував у  Запорізькі плавні в районі  сіл Цар Кут і Кушугум, де вже розташувалися їх Томаківські, Верхньодніпровські та Запорізькі соратники. Туди ж 13 вересня 1941 прибув Биков з Риб(к)іним і провели нараду на тему, що таке партизанський рух, і якщо хтось почувається непевно, то він перешкодить іншим. Вишикували всіх у дві шеренги. Биков наказав вийти всім, хто  не хоче в партизани.  Вийшли Дрозд, Ейдель, два Сачка, суддя Черненко, Козаченко, Загубигорілка та інші.  Вермінко поривався застрелити Загубигорілку, але Биков цього не допустив, звелів  сідати в машину і їхати у Павлоград,  де був обком, а там вже розбиратися.

28 чоловік поїхали до військкомату, але більшість з них наздогнали свої сім'ї, що направлялися у евакуацію,  і подалися у глибокий тил.

Залишилися 24 вояка, що  стали під  партизанську присягу і передали партквитки на зберігання до обкому. Інші документи спалили на багатті. Серед таких Волобуєв, Усенко, Харченко, Трайдук, Лук'янов, Залужний, Охріменко, Твардовський, Воєвода, Вермінко, Козодой, Саланжий, Дейнега, Гаркуша та ін.  Штаб на  цей час знаходився у с. Григорівка.

19.09. - 20.09. 1941 німці форсували Дніпро, і група Волобуєва в складі 12 армії брала участь в боях.  Дейнега,  Сінікоп та  Харченко були поранені. З доповіді начальника ПО 12-ї армії Журавльова: «Цей загін (загін Кравця) разом з іншим партизанським загоном (загін Волобуєва) 19 -20 вересня наносив великі втрати противнику, який переправився у Дніпровські плавні. За ці дні загоном було знищено до 100 фашистів» (Запорізький архів. Народна війна 1941-1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області.  Збірник документів і матеріалів, стор. 253)

20.09. 1941 року була офіційно створена Солонянська поліція, яка  почала складати списки комуністів; осіб, причетних до проведення репресій і сталінського терору;  радянських активістів;  бійців винищувального батальйону.  Всіх їх  викликали і ставили дуже конкретні запитання: куди саме  їх направило НКВС,  з яким завданням і де знаходяться видані їм боєприпаси? Якщо хтось спочатку не зізнавався,  то після декількох ударів шомполами, підпільники  частенько таки виказували місця, де закопана зброя. Після допитів їх або відпускали, або направляли до Дніпропетровської жандармерії, звідки багато з них теж повернулися.

27 вересня 1941 року 13-а танкова дивізія вермахту розсікла радянський фронт і дійшла до с. Спаське Новомосковського району.

28 вересня 1941 року о 5 год. 30 хв. три дивізії 3-го механізованого корпусу почали загальний наступ, що призвело до прориву радянської оборони, і  досягли Самари і Кільчені.

29 вересня 1941 року в загін прибув інструктор штабу Південного фронту 12 армії і представник 4 відділення НКВС Гільс. Після наради всім складом  вирушили на Запоріжжя. Місто було евакуйоване, але в особливому відділі (військова контррозвідка НКВС)  ще дехто знаходився. Там представник СМЕРШ вирядив волобуєвців в розпорядження 12 армії. Зробили напад на с. Тарасівку і взяли там старосту – голову сільради. Заарештували когось  у с. Біленьке.

4 жовтня 1941   німецька армія вступила у  Запоріжжя, а Солонянський загін залишився без провізії і боєприпасів. Волобуєв почав виїжджати в с. Янчекрак і переконував  комісара Залужного їхати разом з ним, а загін розпустити.

---

[1] Запорізький архів. Народна війна 1941-1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області.  Збірник документів І матеріалів, стор. 252

---

Далі буде

Ірина Коновець-Поплавська

---