Газета "ВПЕРЕД"
5 жовтня 1941 на світанку зібралися на
нараду в с. Янчекрак. Частина людей наполягала переходити у тил ворога, але командир на те не пристав. Він пропонував розквартируватися в с. Михайлівка,
а там діяти хто як може. Декотрі вимагали
їхати шукати обком. Та Волобуєв все ж приймає досить мужнє за тих умов рішення розпустити загін, чим надав
можливість кожному надалі розпоряджатися
своїм життям на власний розсуд. Він і ще п’ятеро відокремилися, а вісімнадцять бійців пішли в тил з
німецькими мотострілковими частинами на п’ятах. Згодом Волобуєв їх наздогнав і надав машину, а
сам зі своєю групою рушив у бік Межівського району на розшуки
Дніпропетровського обкому. Біля Гуляйполя ті вісімнадцятеро зустріли
комісара Плевського (чи Іллєвського), що їхав
на мотоциклі, і той запропонував їм вступити до 73 кавалерійського полку
5 кінноти. Йому відказали, що були б раді, та не мають партквитків, які в них відібрали
на зберігання. Комісар обіцяв усе владнати.
У травні 1945 році зав. сектором
агітації Дніпропетровського обкому КП)б)У Чуб у Довідці про діяльність
партизанського загону (Протокол №17) всіх собак навішав на Волобуєва: «Партизанський загін
Солонянського району за період свого недовгого існування з першої половини
серпня до середини жовтня 1941 року хоча і здійснив ряд бойових операцій, однак
основного завдання по організації боротьби в тилу ворога не виконав. Це
пояснюється тим, що бюро райкому КП(б)У і колишній перший секретар РК КП(б)У
Волобуєв при формуванні загону припустилися безвідповідального ставлення до
підбору особового складу загону, не забезпечили належної перевірки бойового та
політичного духу його учасників. Крім
того, командир загону Волобуєв виказав боягузтво при керівництві загоном і виявився
нездатним виконати одне з найважливіших завдань, яке було перед ним поставлено
в дні Великої Вітчизняної війни». Далі
йде визнання Голуба, Терентьєва, Сологуба та Воєводи, як активних організаторів партизанської
боротьби на території Солонянського району, що полягли смертю хоробрих в боях з
німецькими окупантами.
Опергрупа Усенка
Та в Солонянському районі на
окупованій німцями території залишались ще бозна-скільки людей, які отримали
зброю та боєприпаси для підривної роботи. Багато хто позакопував її у балках та садках, а коли підпільників викликали
до поліції, то вони зізнавалися, де вона
схована і запевняли, що не мали намір її використовувати. Комуністів і радянських активістів суворо
попереджали, що за будь-які вчинки проти німецької влади вони без зайвих
церемоній підпадають під розстріл.
Перед відходом у тил Волобуєв направив Усенка і з ним четверо чи
п’ятеро в село Капустянка Запорізького
району і діяти там на свій розсуд.
5 жовтня 1941 року в районі с. Пологи
один з групи (заступник Усенка) під час зіткнення з німцями був поранений у бік. Разом з Усенко він переправився на правий
берег, і обидва пішли у Василівку за медичною допомогою.
6-7 жовтня 1941 року в Солоне приїхали
верхи на конях Усенко, Яременко та той поранений. Начальник поліції зустрів Усенка біля військової
комендатури та з розмови дізнався, що їх троє,
що вони повернулись з евакуації, зареєструвалися
у коменданта і збираються просто жити. Начальник поліції легко цьому повірив, бо
то була звичайна справа. Треба сказати,
що легалізуватися чоловікам на початку
німецької окупації було цілком реально,
якщо тільки прийти до управи і якось пояснити, що його примусили чи то воювати у
складі Червоній Армії, як військовозобов’язаного, чи то приймати участь у евакуації
колгоспного майна. Тоді їх реєстрували і
після виховної бесіди видавали посвідку на проживання. Але пізніше цей номер вже не проходив: тих,
хто не мав необхідних паперів, або відправляли у табори військовополонених, або
на роботу до Німеччини. Саме з таких бездокументних часто і набирався штат поліцейських.
Згодом Усенко влаштувався
слюсарем у кінотеатрі, а Яременко – у колгосп ХТЗ. Сім’я
Усенка знаходилася в евакуації, тож сусіди дивувались, навіщо він повернувся
і попереджали, що буде йому біда, та Усенко відказував, що якось ми з німцями
помиримося, працював на городі і нікуди не виїздив.
Десь у цей час Щемельов зустрів Безотосного
у с. Тритузному, коли працював на городі у своїх батьків, і той йому розповів, що після
того як загін Волобуєва пішов у тил, їх група натрапила на німців, була оточена, але їм
вдалося втекти. Ховалися на горищі якогось будинку, допоки той не спалахнув.
Після цього група розсіялася, а він сам пішов додому. Безотосний при цьому додав мудру річ, що поодинокі дії в тилу німців – даремні, і що при
першій же сутичці з супротивником їх знищать. Потім попросив нічого і нікому про нього не розповідати.
Через деякий час начальник поліції довідався,
що Усенко збирається підірвати млин і був тим приголомшений, бо вважав Усенка майже товаришем.
14 жовтня 1941 року Усенко зустрів
одну мешканку Солоного і сказав їй, як кандидату у члени ВКП(б), що прийшов з
товаришами із завданням, але поліція його в тому підозрює, про що він встиг
повідомити Волобуєва.
15 жовтня 1941 року
Усенко, Безотосний, Яременко та Яценко були викликані у поліцію на 16.00. Там їх
заарештували і посадили під варту. Усенка
окремо, інших – разом. Потім приїхали на двох автівках чотири
офіцери гестапо, один з яких добре говорив російською. Також прибув заступник
гебітскомісара офіцер Пуер та
перекладач. Хвилин 40
заарештованих допитували, кожного поодинці. Потів всіх, окрім Усенка, повели до
камери. Допит провадили німецькі
офіцери. Один з них сидів за столом, Усенко стояв поруч, а інші офіцери розташувалися
на канапі. Усенка запитали, з яким завданням він прийшов від партизан. Той
відповів, що ніякого завдання не від
кого не отримував. Тоді його почали бити, але Усенко все заперечував. Також
його запитали, де він зберігає вибухові речовини, зокрема амонал.
Жандармерії було відомо, що Усенко
отримав мегадиверсійне завдання висадити в повітря два залізничних моста біля
станції Привільне, млин та комендатуру у
с. Солоне (всі ці об’єкти, до речі, знаходилися під охороною), що він старший у групі, а амонал
знаходиться на хуторі Кам’яний. Поїхали за вибухівкою, а Усенка відвели до
камери. Коли привезли амонал (105 брусків по 200 г), Усенка
знов привели, але він продовжував все
категорично заперечувати. Інші визнали
колишню належність до загону Волобуєва, але спростовували факт отримання якогось завдання.
16 жовтня 1941 року Щемельов був заарештований поліцейським
Панченко Семеном Павловичем за відсутність реєстрації і доправлений до поліції
Солоного. Безотосний та Яременко на
очній ставці показали, що знають Щемельова по винищувальному батальйону, але в
загоні Волобуєва його не бачили. Добу Щемельов
сидів в камері разом з Безотосним…
17 жовтня 1941 року у
п’ятницю Щемельова повели до
жандармерії, де його допитали чотири німця за участю начальника поліції. Там в
одному з кабінетів він побачив перевізника, який сидів за друкарською
машинкою. Щемельов подумав, що перевізник
його здав, і саме тому його заарештували. Тож
він став говорити, що є розвідником 6-ї Червоної Армії, але скористався
переправою і повернувся додому, а розвіддані нікому не передавав. Та згодом він зрозумів, що німці нічого не знають
про його причетність до Голуба та Волобуєва, а питання було лише у тому, що він
не зареєструвався в поліції чи у старости села.
Щемельова відпустили. Цього ж дня десь о 17.00 Усенка та Яременка вивели з поліції,
сфотографували і всадовили у автівку. Потів вивели Яценка з Безотосним, теж відсвітлили, всадовили в іншу
автівку та повезли у бік
Дніпропетровська. Через 10-15 хвилин в балці за «Заготскотом» їх стратили.
18-19 жовтня 1941 року Щемельов приніс довідку від старости, що він
знаходився у Тритузному ще до призначення старости та створення
поліції. Потім він підписався в тому, що
не буде приймати участі в акціях проти німецької влади, відмовився від
належності до комуністичної парії і
пішов додому.
17 листопада 1941 року Солонянських
поліцейських надсилали у Запорізькі плавні для перевірки на наявність там
загону Волобуєва. Пересувалися на підводах, які надавали старости сіл, а
на рибацькому човні перепливли в с.
Біленьке, що на правому березі Дніпра. Та ніяких партизанів там вже не було, а
місцевість була замінована.
Після провалу Усенка легалізація у
Солоному для чоловіків значно ускладнилась. Коли повернувся слідчий прокуратури
Андрій Іванов, то його 13 діб тримали під арештом. Начальник поліції
потребував, щоб сотня людей поручилися
за нього, а то він його відпустить, а той, як
Усенко, подасться млин підривати. Сотні
порук звісно не набралося, та
Іванова врешті звільнили за клопотанням його дружини.
25
жовтня 1943 року при відступі німецьких військ
у напрямі на Широке нещасний млин був таки висаджений у повітря.
Після повернення радянської влади
Голуб, Усенко та Терентьєв були перепоховані
біля будови Солонянського РК КПУ.
10 травня 1945 року бюро Солонянського
райкому КП(б)У визначило, що Усенко був розстріляний при виконанні доручення,
але інших членів партійного підпільного
осередку встановити не вдалося. Перевірку та підтвердження провадив не хто інший, як член Бюро Солонянського РК
КП(б)У Биков І.Р.
Подальші долі декотрих учасників подій.
Волобуєв
Карпо Родіонович. Ті шестеро таки знайшли Дніпропетровський
обком КП(б)У у селі Павлівка Межівського
району, і там Волобуєва заарештували за наказом секретаря по кадрах Михайла
Кучмія. Та згодом він був призваний до
РККА. 29.02. 1942 р. Трайдук зустрів Волобуєва
в с. Голубівка перед наступом у
Барвінковському напрямі. У 1945-1947
роках значився як такий, що загинув в боях, а в 1962 - «подальша доля невідома».
Воєвода
Дмитро Кіндратович - загинув в боях в 1941 році
Охріменко
Сергій Іванович - після війни працював редактором районної газети
«Червоний прапор», головою Солонянського райвиконкому (1951-1959), заступник начальника кабінету політосвіти Солонянського
РК КПУ.
Трайдук
Павло Володимирович - після
війни працював секретарем виконкому Солонянської райради. Перший директор
Солонянського районного музею до 1981 року.
Мірошниченко Григорій Костянтинович
- місце служби: 79 кавалерійська дивізія. Загинув 15.03.1942 р. с. Ново-Яковлівка, Харківський р-н Харківська обл.
Бондаренко
Серафим Костянтинович –
воював у званні лейтенанта, мав важке поранення. Проживав у с. Радянка
Козодой
Григорій Архипович -
пропав безвісти в грудні 1942 р
Сінікоп
Іван Давидович - помер в 1961 році
Лук'янов
Микола Кононович - після
війни працював інженером з технагляду.
Залужний
Степан Данилович -
пропав безвісти у квітні 1944. За даними Дніпропетровського облпартархіву
помер в госпіталі в 1942 році.
Дрозд
Василь Сергійович –
евакуювався в тил, працював на різних роботах у Гмеленському районі
Сталінградської області. Після звільнення Солонянського району повернувся
і зайняв посаду директора Звонецької неповної середньої школи;
Загубигорілка
Петро Пилипович – після війни працював головою колгоспу ім. Шевченка;
Дяченко
Степан Петрович - помер в 1957
році;
Легкий Андрій – після війни працював у колгоспі «Перемога» Солонянського району;
Твардовський Василь Тимофійович – лейтенант, командир взводу. Воював з 18.08.1941 по 9.05.1945.
З 73 кавалерійським полком дійшов до Барвінкове, потім долучився до 50 полку,
де вже знаходились Трайдук, Охріменко,
Воєвода, Козодой. Після того, як його випровадили з якихось зборів через
відсутність партквитка, більше в партійних зборах участі не брав. Помер у 1966
році;
Ковальов
Федір Іванович - загинув
27.11.1943 р. Дніпропетровська обл., Софіївський р-н, с. Менжинка;
Дрибас
Костянтин Данилович - після
війни проживав у селищі Більшівці Станіславської області;
Гаркуша
Харитон Григорович - пройшов
війну, отримав медаль «За оборону Кавказу». Червоноармієць, місце служби:
підводний 133 стрілецької бригади ОСШР;
Вермінко
Тимофій Карпович - помер
у 1952 році;
Харченко Костянтин
Микитович - загинув в бою в 1941 році;
Саланжий Андрій
Онисимович - після розгрому 73 кавалерії, воював
у 219 танковій бригаді. У мирний час працював зав. МТФ колгоспу «Перемога».
Гончаренко Хома
Іларіонович - помер в 1953 році;
Соболь Василь
Степанович – пройшов війну, мав важке поранення, проживав у с. Новомиколаївка;
Дейнега Іван
Федорович - загинув в бою в 1941 році;
Сокольчук Василь
Потапович - проживав у
Дніпрельстані, працював в колгоспі
«Заповіт Леніна»;
Кикоть Борис
Явтухович – пропав безвісти у грудні 1941 року;
медсестра
Наталя – до кінця листопада 1941 року переховувалася у Військовому, потім у Мар’ївці, звідки вчасно виїхала.
Подальша доля невідома.
Ейдель
Яків Лейзорович – гвардії майор, воював в Сталінграді і Воронежі, в
січні 1943 був контужений. Інструктор політвідділу, батальйонний комісар стрілецької бригади
стрілецької дивізії.
Сологуб Мусій Антонович – десь у середині вересня 1941 року Щемельов зустрів дружину Сологуба на
базарі у Широкому, і та сказала, що її чоловік перебуває у своїх родичів у
якомусь селі біля Дніпра. Коли він знову
її зустрів днів через десять, вона повідомила, що Сологуб заарештований
німцями. У
1969 році Комісія у справах колишніх партизан відзначила його в списках як «розстріляний гестапо у
1941 році» .
Щемельов Іван Зіновійович – працював у колгоспі на польових роботах, а з осені
1942 – слюсарем на Тритузнянській МТС. 25 лютого 1943 заарештований
Солонянською поліцією під час масового арешту радпартактиву. 8-9 березня 1943 року відправлений на Хортицю для подальшого переправлення до Німеччини. Втік зі ст. Сміла Київської області.
Переховувався в Дніпропетровську, селах Широке та Тритузне на горищах. 12 грудня 1943 року
Воєнним трибуналом засуджений на 10 років у ВТТ. Головні обвинувачування – як насмівся вижити, чому працював під час
німецької окупації і не намагався відновити зв'язок з партизанами. До 1948 відбував покарання в таборах
Ярославської області (Волголаг), потім у Норильську (Горлаг), в 1953 році за
станом здоров’я направлений у Тайшетські табори і на довічне поселення у
Тасеєвський район Красноярського краю. 3
листопада 1955 року був звільнений. Жив в с. Шестипілля і працював там вчителем, потім директором початкової
школи. Реабілітований у 1962 році.
Намагався притягти до відповідальності слідчих, які вели його справу.
Биков Іван Романович – з 18 серпня по
20 жовтня 1942 року провадив оперативну діяльність в прифронтовій та фронтовій
полосі. Потім очолював РО НКВС у Олексіївському РО НКВС Татарської АРСР. 1
грудня 1943 року повернувся на свою довоєнну посаду начальника
Солонянського РВ НКВС. З 11.07.1945 по 13.11.1952 року - начальник Новомосковського міськвідділу НКВС. Мав як подяки (одна з них – за винахідливість
та ініціативу в роботі з розшуку авторів антирадянських документів), так і догани. Остання -
3 травня 1952 року за розвал
дисципліни в апараті. Був звільнений з посади формально за те, що не забезпечив ділянку роботи. У 1955 році направлений у
запас по хворобі. Нагороджений орденом «Червоної зірки».
«Формував
загін в
умовах окупації»
Микола Чукмарьов (Чекмарьов) народився
у 1919 гр. в селі Малишково, Краснинського району Смоленської області. Мати -
Домна Антонівна, 1890 р.н.. родом з с. Трояни того самого району. Батько - Юхим
Іванович. У 1932 році сім'я переїхала до Солоного. У 1938 році Микола поїхав на навчання до
Московського артилерійського училища. Був він середнього зросту та статури, мав
русяве волосся.
Коли почалася війна, Юхим Іванович був
призваний на фронт, де й загинув у 1943
році. Микола як кадровий офіцер,
лейтенант, воював у складі 630 легкого артилерійського полку у
якості командира взводу. Потім він потрапив у полон, а навесні 1942 року повернувся
додому. Три
неділі працював на різних ділянках в обхозі ХТЗ.
Уродженець Солоного Олександр
Остапченко 1912 р.н. аж до прибуття німецьких військ займався евакуацією
обладнання Дніпропетровського поштамту але сам виїхати
в тил так і не встиг. Тож у кінці серпня 1941 року він приїхав до батьків у Солоне. Спочатку підрядився на роботи по збиранню врожаю, та коли сезон
закінчився, він разом з одним військовополоненим, Миколою
Учаєвим (1924 р.н., походженням з РРФСР) влаштувався сторожити голіруч знайомий
нам млин, що в тих умовах виглядало абсурдом. Десь у жовтні 1941 року за клопотанням мірошника хлопцям таки видали гвинтівки російського
зразка, та з цим їх було переведено у
підпорядкування Солонянської поліції.
В
березні 1942 року німці
запровадили набір до Дніпропетровської
школи кінної жандармерії (вищий орган каральної поліції), яка
готувала поліцейських для боротьби с партизанами. В цю школу були
направлені 7 мешканців Солонянського району, серед яких - Панченко Семен з Тритузного, Олександр
Остапченко, Микола Учаєв та Микола
Чукмарьов. Чоловіків вантажівкою
відвезли до Дніпропетровська на вул. Харківську, недалеко від міськвиконкому.
Там вони заповнили анкети, з них
скомплектували групи, а потім перевели
на вул. Орловську, 14, де знаходилися
стайня і відремонтована казарма.
В школі навчали таким дисциплінам як
верхова їзда, стрільба з гвинтівки (практика в тирі на Шляховці), правилам проведення
арештів, конвоювання, облав та затримання підозрілих осіб. Паралельно жандарми несли службу, отримували за
це непогану платню в 60 марок (1 марка – 10 радянських рублів), працювали з
6.00 до 17.00. Також вони вивозили коней
на попас у радгоспи, готували їх для використання у німецької армії та інших
підрозділах німецьких властей. Кінна школа спеціалізувалася на боротьбі з
партизанами, що таки водилися в
1942-1943 роках в Перещепинських та Самарських лісах дрібними групами в
місцинах, куди важко було дістатися,
і мали зв’язки з місцевим
населенням.
Микола декілька раз приїздив до
Солоного у німецькій формі темно-зеленого кольору, але без погон, на кашкеті –
емблема з черепом. Одного разу він запропонував
одружитися 16-річній мешканці Солоного на ім’я Ганна. Восени
1942 року молодята справили весілля, після якого дружина залишилася в будинку
своїх батьків, а Микола повернувся до Дніпропетровська. Потім ще разів кілька він
наїздив у село і провідував свою дружину. Востаннє – у
лютому 1943 року і не казав, що збирається кидати роботу в жандармерії.
Зі слів Домни Антонівни її син якось привіз додому і склав у погрібнику 4
великих важких скрині, які в ту саму ніч забрали троє російськомовних у плащах і
кашкетах німецької форми. Микола пояснив, що має зв'язок з партизанами у
Новомосковському та Царичанському районах.
17 лютого 1943 року трапився
прорив Червоної армії, що мало значний
вплив на подальші події. Радянські війська
підійшли майже до Дніпра, і фронт знаходився на лінії Новомосковськ-Синельниково-Лозова. З огляду на це у Солонянському районі почався масовий арешт радянського партійного
активу. До того ж 60 молодих людей перед цим втекли з клубу, і
через те зривався план набору до Німеччині.
Десь у цей час
Чукмарьов, Панченко та Остапченко у складі 12 жандармів приймали участь у
конвоюванні арештованих (які шли пішки до ст. Верховцево), у Верхньодніпровську в'язницю.
У другій половині лютого 1943 року
Чукмарьов поїхав до свого товариша по кінній
школі, який захворів і лікувався
вдома. Там він з ним побачився, але, мабуть,
поговорити хлопцям без свідків не вдалося, бо на зворотному шляху Микола заїхав
до дружини цього товариша і попросив передати йому записку, написану червоним
олівцем, приблизно такого змісту: «До моего возвращения в часть не возвращайся.
Я приеду все сообщу. Если вернутся красные не бойся, я все устрою, у меня есть
с ними хорошая связь. Прочтешь, порви записку».
26-27 лютого 1943 кілька поліцейських
доправили до Дніпропетровська, щоб заарештувати
Чукмарьова. Але там його, напевно, не виявили, бо були
вжиті заходи з його розшуку.
28 лютого 1943 року радянські війська відступили до
Харкова. Дружина Миколи бачила свого
чоловіка після арешту лише одного разу, та й то здалеку, коли його вели з
жандармерії до поліції. Чукмарьову
показали записку, написану червоним олівцем, а потім в будинку його матері
знайшли зброю.
2 березня 1943 року у глуху і тьмяну ніч
чотирнадцять ув'язнених були страчені у
балці неподалік від траси
Запоріжжя-Дніпропетровськ біля Нового Світу (Кам’яне). Когось – за антинімецьку
агітацію, когось – за участь у політичних репресіях під час колективізації, когось - за завзяту розбудову
радянської влади, когось – за зберігання зброї, когось – за те, що багато знав.
Трофімова затримали за вказівкою із Солонянської жандармерії, при обшуку в
нього знайшли обріз російської гвинтівки і десь 30 патронів. Тож разом з Миколою Чукмарьовим були розстріляні:
Гожий Павло Кирилович, 1901 р.н.,
кандидат в члени ВКПб з с. Нікольське на Дніпрі, Махота Сергій Платонович (1908
р.н.), кандидат в члени ВКПб, с. Аполонівка; Макієвський Максим Олімпійович;
Волощенко Яків Іванович, кандидат в члени ВКП(б); Могильний Семен Семенович,
1917 р.н., с. Нікольське-на-Дніпрі; Кривоспицький Ісак Каленикович, 1893 р.н.,
с. Військове; Богдан Василь Корнійович, с. Нікольське-на-Дніпрі; Панченко Семен
Павлович, 1906 (1907) р.н. с. Тритузне, Прийма Ганна Федорівна, 1894 р.н. с.
Військове, Трофімов Володимир Андрійович с. Олексіївка, Кравченко Іван
Максимович, 1905 р.н., Костенко Векла та інші.
8-9 березня 1943 року всіх інших заарештованих відправили до Німеччини.
Після відступу німецьких військ Ганна
намагалася дізнатися з якими партизанами її чоловік підтримував зв'язки і хто з них лишився
живий, та ніхто нічого не знав.
17
березня 1947 року Солонянський
райвиконком видав Домні Антонівні довідку, що її син розстріляний каральними
органами райполіції за діяльність і участь у партизанському загоні.
22 липня 1947 році Домна Антонівна
отримала довідку від Військового Трибуналу Дніпропетровської області для
пред’явлення у місцеві органи влади за
місцем проживання, що її син розстріляний німецькими каральними органами як партизан.
У
липні 1948 році Чукмарьов внесений Управлінням кадрів артилерії у списки
офіцерського складу артилерії, які розшукуються рідними впродовж тривалого
часу, не мають переміщень по службі протягом року і більше,
а заходи з їх розшуку не привели до
позитивного результату – на виключення з
лав Радянської Армії як зниклого безвісти. У графі «З якого часу втрачений
зв'язок» вказано квітень 1943 року. 14.09.1948 року цей список затверджений
наказом Головного управління кадрів ЗС Союзу РСР за № 0990.
У 1949 році один з жандармів кінної
школи під час допитів показав, що Чукмарьов поїхав десь у березні 1943 року до
Солонянського району і звідти не повернувся, інший – що приблизно у травні 1943 року він зустрів Миколу на вулиці міста і той привів його на
Орловську 14, де познайомив з перекладачем і попросив того допомогти
влаштуватися цьому чоловікові на службу. Та відразу після цього Микола був переведений чи то у Запоріжжя, чи то у
Павлоград. Ще один з
жандармів на допитах посвідчив, що Чукмарьов Микола, Панченко Семен та ще Гламазда (1914 р.н.) з
Башмачки страчені за підозру у зв’язках з партизанськими загонами.
16 травня 1950 року
начальник слідчого відділу УМДБ по Дніпропетровській області підполковник
Рахманов затвердив постанову, де йшлось
про те, що за матеріалами справи Олександра Остапченко проходять «ряд активних
німецьких карателів, які служили в період тимчасової німецької окупації в
німецькій поліції і кінній жандармерії», серед яких - Учаєв, Панченко та
Чукмарьов, і яких слід розшукати для подальшого притягнення до кримінальної
відповідальності. Під час судового засідання Остапченко розповідав, як він разом з Чукмарьовим
і Панченко викрадав на станції боєприпаси, які потім везли в Солоне до будинку
матері Чукмарьова, а звідти їх забирав партизан Чернявський. За його словами, саме
він поділився з Миколою пропозицією вступити до кінної школи аби уникнути вивезення до Німеччини, на що отримав схвальний відгук. Микола сказав тоді,
що «на будь-якої роботі, навіть на ворога, можна робити користь народу» і теж
вирішив вступити до кінної школи. Але довести Остапченко нічого не вдалося.
Свідків Чукмарьова, Панченко, Учаєва (розстріляний німцями десь у Запоріжжі за
вбивство жандарма) і партизана Чернявського вже не було серед живих. Остапченко
просив викликати Домну Антонівну, яка б, можливо, підтвердила, що бачила його,
коли він привозив боєприпаси в її будинок. Але прокурор з адвокатом в один
голос висловилися проти через складнoщі, пов’язані з розшуком свідків. В результаті Остапченко
засудили до 25 років позбавлення волі за те, що «вступив на службу до ворога
... мав на озброєнні гвинтівку і навчався військовій справі ... брав участь у вилученні
40 голів коней в підсобному господарстві заводу ДЗМО для жандармерії ... брав
участь в конвоювання з Дніпропетровської в'язниці в розпорядження
Верхньодніпровської поліції групу заарештованих радянських громадян ... брав
участь у каральних операціях проти радянських партизан». Тож невідомо яка б доля очікувала Чукмарьова з Панченко, якби їм вдалося вижити
в 1943 році. За словами Остапченка німці розстріляли 7 жандармів кінної школи
«за виявлений патріотизм».
У 1954 провадився перегляд справи Марії Тесленко, яка була засуджена
Військовим трибуналом у 1947 році. Головні обвинувачення – контрреволюційні вигадки стосовно МВС і терористичні наміри
щодо робітників МВС, наклеп на радянську дійсність. Протягом дізнання ім’я
Миколи Чукмарьова лунало так часто, що слідчі
ним зацікавились і почали розсилати запити і викликати додаткових свідків. Та Дніпропетровський обком КПУ відписав, що
Чукмарьов серед партизан і підпільників у
затверджених списках не зазначений.
Яким чином він опинився на
окупованій території – цього теж ніхто не міг пояснити. Після проведення ретельної перевірки слідчі дійшли висновку, що показання свідків
звинувачення викликають сумнів в їх правдоподібності. Тож постановою від 3 липня 1954 року справу було
припинено.
6 серпня 1956
року Дніпропетровський обласний
комісаріат виключив Миколу Чукмарьова з переліку зниклих безвісти на підставі довідки Військового
Трибуналу від 22.07.47 р. № М-Н-322, де зазначалося, що він був розстріляний 02.03.43 р. німецькими
каральними органами як партизан.
29 вересня 1962 року бюро
Солонянського РК КПУ постановило вважати Чукмарьова Миколу Юхимовича командиром
партизанського загону, розстріляного німцями.
За малим діло стало – добути рядових бійців
загону з незаплямованими біографіями. Проблема
полягала в тому, що допомагали Чукмарьову тягати ті скрині зі зброєю скоріше за все чоловіки
з його найближчого оточення. Але слова Остапченко, що 7 жандармів були розстріляні «за виявлений патріотизм» пірнули
у забуття, і не знайшлося якихось горе-істориків, які б взялися це
дослідити. І як? Як
оприлюднити, що це були жандарми? Навіть сьогодні цей факт сповнює жахом деяких читачів цих рядків, то що вже казати
про ті часи.
І ось у листопаді 1962 року партійні
функціонери зробили незграбну спробу об’єднати в партизанський загін всіх, хто був страчений 2
березня 1943 року. Рідних тих людей почали викликати до районного комітету, але
ті зв’язку між загиблими не підтвердили. Та напевно не всіх
родичів тоді опитали. Бо ще
у 1947 році начальник Солонянської
поліції та деякі поліцейські
стверджували, що Трофімов та Панченко розстріляні, як партизани, що мали
відношення до Чукмарьова.
Затим у Постанові прот. №48 від 02.11.1962
Бюро обкому КПУ відзначило: «Під час
повторної перевірки діяльності учасників антифашистського та
партизанського руху в період німецької окупації на території Солонянського
району виявлена нова партизанська група, яку очолював офіцер Радянської армії
тов. Чукмарьов Микола Юхимович, що втік з полону. У зв'язку з тим, що ця група була сформована
Чукмарьовим М.Ю. в умовах німецької окупації, чисельність її та
діяльність не встановлені».
В 1969 році у Списку учасників партизанського руху загін Волобуєва значився вже загоном імені Волобуєва, а Чукмарьов
- партизаном-одинаком.
За
матеріалами партійного архіву Дніпропетровської області (ф. 19, оп. 8 справи
43, 129, 191, 297, ф. Р-268, оп. 1, спр. 98), архіву СБУ Дніпропетровської області (справи 23389,
П-15776, 13344, П-6626, 10063, 22580-П, 12917, 28999, 12917, 13780, 29453,
17909, 27549, 28981, 14947, 15775,
особова справа 6518), ГДА СБУ ф. 12,
службова картка Бикова І.Р. , Музею історії
Солонянського району, Фонду № 1 архівного сектору Солонянської райдержадміністрації, веб-сайту «Память народа. 1941-1945» та відкритих
джерел.
Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА
Немає коментарів:
Дописати коментар